Глухівчанка Наталія Рябко понад два роки шукала 22-річного сина-прикордонника Андрія в госпіталях та бліндажах Луганщини, доки не отримала сповіщення про ДНК-збіг. Через постійні обстріли та пошкодження могили захисника на рідній Сумщині жінка була змушена виїхати на Прикарпаття.
Про біль втрати, воєнне поневіряння та спробу розпочати життя заново на новому місці Наталія розповіла в інтерв’ю виданню «Вікна».
— Пані Наталіє, яким ваше життя було до повномасштабної війни?
— До повномасштабного вторгнення я жила звичайним життям: сім’я (син і донька), бізнес — продаж брендового жіночого одягу та взуття. Постачання йшли протягом місяця з Америки та Італії, разом будували плани. Син після 7 класу вступив до Сумського військового ліцею, потім пішов у армію, а опісля закінчив інститут. У 2019 році Андрій підписав контракт і служив прикордонником у Луганську. 19-річна донька Марія бачить себе працівницею правоохоронної системи, зараз навчається. Вона місяць тому розписалася, зять — також прикордонник.
Автор: “Вікна”/родинний архів
— Яким для вас було 24 лютого 2022 року?
— Наше місто Глухів є прикордонним. До війни там жило 55 тисяч людей, трохи менше, ніж у вас. Від орків ми розташовані за 10 кілометрів. Від початку ми все бачили й відчуваємо досі. Ворожі КАБи, «шахеди», «бандеролі», «блискавки», «ланцети», «гербери»… Дрони — це вже несерйозно. Дуже багато у місті дітей загинуло через обстріли. І ваших хлопців із Західної України, які там воювали, дуже багато полягло.
— Ви не пробували відмовити сина від контракту, адже він його підписав, коли вже минула фаза АТО й була ООС?
— Відговорювати його не було сенсу, він би сказав: «А навіщо я вчився?». Коли почалася повномасштабна війна, він зателефонував о четвертій ранку, а повз нас уже йшли танки та зброя: «Мамо, ховай Машу (сестру. — Авт.), шафи став!». Я спочатку не зрозуміла, і тоді Андрій пояснив, що почалася війна. У місті Щастя він був начальником штабу швидкого реагування у 3-му прикордонному загоні. 25 лютого зв’язок із сином перервався, і почалися 2,5 року пошуків. Це були не просто дзвінки та листування, а виїзди до Луганської області, життя у бліндажах, постійні поїздки з фотографією, госпіталі… За цей час я майже забула про доньку. Я його просто шукала й була впевнена, що він живий — такі, як Андрій, не могли загинути.
Автор: “Вікна”/родинний архів
Автор: “Вікна”/родинний архів
— Чи пригадуєте день, коли ви його знайшли?..
— 10 травня 2024 року мені зателефонували з Києва й повідомили про збіг ДНК. Я не повірила… Як виявилося, відбулася ексгумація могил з Луганська, де поховані невідомі. Приїхала до столиці, мені віддали маленький пакетик і сказали: «Це ваш син». Я обурилася, ми зробили другу незалежну експертизу, але ця сумна звістка підтвердилася. Андрію на момент загибелі було 22 роки.
— Що відбувалося з вами після такої новини?
— З цим ти не змиришся ніколи! Перший час це були психіатрія, лікарні, транквілізатори, антидепресанти. Тут (у Калуші. — Авт.) мені якось легше. Вдома я вмираю, бо все боляче, все нагадує про нього: школа, дитячий садок, люди, вчителі, друзі, які вижили… Мій батько після підтвердження загибелі онука помер через пів року — він просто просив не допомагати йому одужати…
— Чи відомо вам більше про останні дні життя вашого сина?
— Так. Командування виїхало 23 лютого, 24-го — почалася війна. Син кого зміг — вивів, і хлопці вижили. Потім вони мені допомагали, телефонували. Це дуже важко, бо багато його хлопців і вбило… Я знаю достеменно: де це відбулося, який був бій, хто куди їхав. Він разом із двома побратимами виїжджав останнім на автомобілі Nissan, коли в них влучив «Град». Приїжджали матері на це місце, кожній давали речі, які залишилися від синів: ложки, ножики, хрестики… А в мого — нічого, він був без розпізнавальних знаків. Завжди казав: якщо щось трапиться, то щоб нічого не було. Я поїхала й до окупованого населеного пункту, де він жив, але в тій хаті нічого не залишилося — ні одягу, ні інших речей. У мене від нього залишилися тільки фотографія та пам’ять.
— Сина поховали вдома?
— Так, Андрій похований у Глухові. Я б не виїжджала, ми до життя в підвалах звикли, бомбосховища для нас — це норма. Але коли почало прилітати по кладовищах і орки понівечили його могилу та батькову, у мене увірвався терпець. Спершу я приїхала на Прикарпаття до такої ж матері, як і я, щоб трохи відійти.
Автор: “Вікна”/родинний архів
Автор: “Вікна”/родинний архів
— Як ви знайшли помешкання у Калуші?
— Тут у вас гарні люди. Коли 21 травня 2026 року я приїхала на два тижні, у соціальному захисті мені порекомендували взяти участь у програмі поселення в «Зірочку». Я була впевнена, що не пройду, бо таких, як ми, багато. Але 11 червня мені зателефонували й ощасливили — надають житло! Я спершу тут навіть не могла виспатися. У місті тихо та гарно. Треба ще забрати до кінця місяця маму Валентину Петрівну, якій тут уже будемо святкувати 79 років, доньку та кішку Мерлішу.
Автор: “Вікна”
— Чи задоволені ви житлом?
— Дуже, більшого нам і не треба. Щось я сама додам, наприклад, шпалери поклею, бо хочу жити, як удома. Чую, що багато тутешніх мешканців планують повернутися додому після закінчення війни, а мені їхати немає куди — я буду тут жити до кінця. І місто схоже на наше, трохи менше, але таке ж зелене й тихе.
— А в якому стані зараз ваше житло?
— У нас там залишилася квартира сина, де зараз живе донька, а в мами — своя квартира. У мою ж було три влучання: двічі я ще робила ремонти, а після третього — ні вікон, ні дверей, так і залишила. Місто без електроенергії, води й тепла. У Калуші коли відключали на кілька годин водопостачання, то в людей була паніка… А скільки там хлопців із Західної України: багато полягло, багато досі воює. Намагаємося ними опікуватися, але, на жаль, вистачає й місцевих, які здають їхнє місце розташування.
— Про що ви мрієте?
— Мрію повернути життя, яке було до війни, щоб усі знову були щасливі. Мрію знайти спокій, бо душа моя там, вона рветься додому, хоч тут, у Калуші, і легше…
Будь першим хто прокоментує