Попри постійні атаки FPV-дронів, артилерійські обстріли та пожежі, Іван Обливанець залишався у рідній хаті на прикордонні Сумщини до останнього. Без магазинів і хліба, але з власним городом та сусідською взаємовиручкою, він тримався за дім до примусової евакуації. Чому чоловік не хоче жити в місті й мріє повернутися в село — у його розповіді.
🔹 «У нас був закон: о сьомій вечора хтось іде й шукає»
До осені 2025 року Іван Обливанець залишався в центрі Студенка Есманьської громади. Колись у селі вирувало життя, працювали школа, садочок та церква. Тепер навколо — лише зруйновані будівлі та порожні вулиці.
«Перший магазин накрили в лютому — тоді він ще вцілів. А вдруге вгатили так, що нічого не залишилося. І садочок, і церкву розбили. На нашій вулиці за ніч три прильоти підряд — дві доби все горіло», — пригадує чоловік.
З понад 300 мешканців у Студенку залишилося лише кілька чоловіків. Вони жили на одній вулиці, ділилися всім — водою з криниць, консервами та городиною. Хліба в селі не бачили місяцями. Щоб перевіряти, чи всі живі, запровадили власне правило:
«У нас закон був: о сьомій годині вечора хтось обов’язково має провідати кожного. Якщо когось немає — ідемо й шукаємо. Значить, щось трапилося».
🔹 Завис проти FPV-дрона: «Став і стою»
Останні місяці найстрашнішими стали атаки FPV-дронів, які прилітали майже щогодини. Вони скидали вибухівку по черзі й полювали на будь-який рух.
«Вони зараз по дві бомби носять. Одну скине, через відстань — другу. Головне — стій, нікуди не тікай. Почнеш рухатися — все. Бувало, став і стою. Один переді мною завис… повисів — пішов. Другий прилетів, подивився — теж пішов. Чую десь далі: бух-бух. Тоді кидаю все і тікаю», — розповідає пан Іван.
Російські військові підпалювали його хату кілька разів, але чоловіку вдавалося її гасити. Страх, зізнається, давно зник:
«Я смерті не боявся, не боюся і не буду боятися. Ми просто звикли. Під кущ став, постояв — та й пішов далі».
🔹 Евакуація та туга за домом
До останнього дня Іван Петрович порався на городі, пахав землю трактором і тримав господарство. Коли за ним приїхала евакуаційна група, його просто посадили в авто й вивезли до Глухова. Тварин довелося випустити.
«Кіз відпустили на городи, качки кудись пішли, собаки… А скільки скота залишилося! Мені не потрібна кімнатка в місті — мені моє життя треба. Вийду оце, походжу… Ну що я тут маю? Нічого», — бідкається переселенець.
Попри надане житло та безпеку, чоловік не може звикнути до міського життя і понад усе мріє повернутися на згарище рідного села:
«Не хочу тут жити. Не моє це. Я б краще цибулю та часник удома посадив».
Цей матеріал став можливим за підтримки програми “Голоси України” / SAFE, що координується Європейським центром свободи преси та медіа спільно з Лабораторією журналістики суспільного інтересу. “Голоси України” / SAFE реалізується в рамках ініціативи Ганни Арендт за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.
Будь першим хто прокоментує