Чорнобильська катастрофа назавжди перекроїла долі мільйонів людей, змусивши їх залишити рідні домівки та все напрацьоване життя. Власною важкою історією про життя поруч із Зоною відчуження, радіаційну невидиму загрозу та складну адаптацію після переїзду поділилася Ніна Лисюк.
Фатальна ніч та перші тривожні сигнали
До катастрофи родина Лисюків мала впорядкований побут у селищі Поліському на Київщині: просторий будинок, власноруч зведений з нуля, господарство та улюблені роботи. Все за мить перекреслив вибух на Чорнобильській АЕС.
«Мій чоловік був на чергуванні, а ми спали й не чули вибух. Про те, що щось трапилося, зрозуміла коли вночі почали ганяти машини. Було ясно – не все в порядку, але про аварію на станції тоді не думала. На ранок про катастрофу знали всі сусіди, але що робити – не розумів ніхто», — згадує жінка.
Чоловік Ніни, очолюючи пожежну частину, одразу включився в ліквідаційні роботи. Попри роздачу йоду та регулярне промивання вулиць спецтехнікою, місцевих переконували, що небезпеки для життя немає.
Покинутий край та життя під радіаційним тиском
Справжній масштаб трагедії родина осягнула під час термінової евакуації сусіднього села Весняне, де жила мати пані Ніни.
«Селянам наказали залишати худобу та тварин. Хтось намагався сховати котів і собак, щоб вивезти їх із собою. Ми повипускали корів, свиней, курей. Насипали їм зерна та їжі, скільки могли. Навколо було стільки звуків, люди плакали, обіймали один одного та свою худобу. Потім сіли в машини й колоною почали виїжджати із села», — розповідає вона.
Тим часом Поліське продовжувало жити. До навчального закладу, де працювала жінка, постійно завозили будівельні матеріали, майно та робочу форму безпосередньо з Прип’яті. Хоча офіційні перевірки дозиметрами «не знаходили» відхилень, мешканці масово відчували погіршення здоров’я.
«Поміряли радіацію, записали показники. Говорили, що все добре, хвилюватися ні про що. А поліщуків тим часом то головний біль турбував, то непритомніли, то в дітей кров носом починала йти без причини», — згадує переселенка.
Вимушене прощання з рідною домівкою
Виселення Поліського розпочалося лише через п’ять років після аварії, а самого переїзду довелося чекати ще довше. До Глухова родина вирушила, залишивши навіть власний автомобіль, який виявився сильно забруднений радіацією.
«У нас була машина – білий “комбі”. Навіть номерний знак пам’ятаю – 6069. Його перед від’їздом заміряли дозиметром і сказали, що “фонить”. А ми ж на ньому весь час їздили. Ми із чоловіком зібралися і відвезли автівку до пропускника в “зону”. Там її забрав військовий, щоб відправити на стоянку подібних, заражених радіацією, машин. А як там насправді склалося – я не знаю», — розповідає пані Ніна.
Глухів став новою колишньою пристаню для родини Лисюків — тут виросли їхні діти, з’явилися онуки та правнуки. Рідний хати у Поліському вже немає через час та пожежі, проте туга за домом залишилася на все життя.
«Ми стільки сил вклали у свій будинок, виростили там дітей. Там було наше життя і іншого не хотілося. Передати не можу, як це. Ще багато років після приїзду в Глухів я думала, що якщо мені скажуть “можна повернутися в Поліське” – я завтра зберуся та поїду назад», — зізнається пані Ніна.
Будь першим хто прокоментує