“Він завжди хотів бути військовим”: історія оборонця Дениса Щербакова з Глухова

«Він завжди спішив жити» – це слова, які найкраще описують старшого сержанта Дениса Щербакова з Глухова. Чоловік, який не розлучався з родиною, обрав шлях військового ще до повномасштабного вторгнення. Він завжди хотів бути лідером і не міг залишатися осторонь, коли в східній частині країни була війна.

Денис загинув 30 липня 2022 року під час обстрілу під Бахмутом. У пам’яті дружини Марини залишилися його останні міцні обійми, а в серці маленької доньки Уляни – образ батька, якого вона згадує лише з посмішкою.

Про шлях воїна, діляться його дружина Марина та мати Алла.

Найважча розмова в житті

Коли Марині довелося розповісти шестирічній Уляні про смерть батька, вона й досі згадує це як найважчу розмову у своєму житті. Вона просто сіла поруч і тихо сказала: «Доню, ти ж знаєш, у нас війна… Ти знаєш, де зараз тато?».

Дівчинка мовчки кивнула. І коли Марина вимовила, що тата більше немає, Уляна не поставила жодного запитання. Лише тихо заплакала. У цю мить у дім зайшов дідусь. Він лише встиг запитати: «Дівчатка, що сталося?». А Уляна, витираючи сльози так стримано, як не кожен дорослий зможе, лише тихо відповіла: «Нічого. Усе добре».

Після того, згадує Марина, донька ніби взяла на себе обов’язок триматися. Вона не дозволяла ні собі, ні рідним плакати.

Денис загинув у Бахмуті під час обстрілу. На той момент Уляні було лише шість. Вона завжди була «татовою» донькою, його маленьким світом. 

«Вони були одним цілим, – згадує Марина. – Буває, дитина більше тягнеться до мами, а у нас було навпаки. Хода, голос, рухи, манери – у всьому вона копія свого батька».

«Від ненависті до любові»

Марина з усмішкою згадує: їхня пара ніколи не була «ідеальною». Здається, усе почалося не з романтики, а з гучних суперечок, коли вони були ще зовсім юними. «Від ненависті до любові» – так вона називає їхній шлях. Та з часом вони почали будувати спільне майбутнє: разом ремонтували будинок, облаштовували побут, виховували доньку. Денис працював електриком. І, як розповідає Марина, вони майже не розлучалися: усе робили спільно. 

Так тривало доти, поки в 2019 році чоловік не підписав контракт зі Збройними Силами України.

«Як я пам’ятаю, він завжди хотів бути військовим. У нього і дідусь служив, і батько був прикордонником. Це ніби передалося – його тягнуло. Він був із тих людей: якщо треба – значить треба. Якось просто сказав: “Там починається війна”, і пішов».

Мати Дениса Алла згадує, син завжди хотів бути попереду і вести людей за собою.

«Він завжди хотів бути першим. Навіть куртку вибирав таку, щоб виглядати солідно. Лідерство було в ньому, просто тоді він ще не знав, у чому саме. А потім, мабуть, проявилося», – каже вона.

Початок повномасштабного вторгнення

У лютому 2022 року Денис був удома. Марина пригадує: 21-го числа чоловіку зателефонували з частини та повідомили, що їхній підрозділ терміново вирушає на Чернігів. Вона одразу відчула загрозу, хоча Денис намагався заспокоїти дружину. Уже о п’ятій ранку 24 лютого рідні ошелешили – почалася повномасштабна війна. Денис у той момент перебував між двома кордонами – російським і білоруським. 

3 травня його бригаду перекинули на Бахмутський напрямок. Перед від’їздом Денису дали тиждень побути вдома — перший і останній такий перепочинок у рідних стінах.

«Мені здається, це для нього був моральний перепочинок. Він зустрівся з усіма: із моїми батьками, зі своїми, із бабусями, дідусями, друзями. Увесь час проводив із донькою. Нікого не оминув», – каже Марина.

Дніпро – місто останньої зустрічі

Коли з’явилася можливість побачити чоловіка в Дніпрі, Марина разом із Уляною одразу вирушила до нього. Це було 25 липня 2022 року. Вона згадує, що ті кілька днів вони поводилися, як підлітки, які тільки почали зустрічатися й не можуть відірватися одне від одного.

«Коли довго не бачиш людину, просто не відходиш від неї ні на крок», – каже вона.

29 липня Марина та Уляна мали повертатися додому, а Денис на службу. Вона каже, тоді на вокзалі Денис мріяв, що забере родину в Дніпро, де вони залишаться жити. Але, зізнається жінка, вона тоді відчувала, що це прощання – інакше, а обійми чоловіка, наче останні.

«Я ще сперлася йому на плече і питаю: “Чого ти мене так обіймаєш, ніби востаннє?”. Ми ж мали ще побачитися… Він лише сказав: “Нічого”. Ми зайшли в потяг, він зачинив двері, і в грудях стало так важко».

Уперше не подзвонив та не відповів

У Бахмуті тоді був слабкий зв’язок, але Денис, кажуть рідні, завжди їм дзвонив. Хлопці підіймалися на дах восьмиповерхівки, де хоч трохи ловило, і звідти телефонували додому.

«Вони піднімалися по двоє-троє. Забирали телефони в тих, хто хотів подзвонити, і обдзвонювали всіх: сказати, що живі. Він теж дзвонив. Він завжди дзвонив», – ділиться Марина та додає, що того вечора Денис вперше не подзвонив ні їй, ні мамі. Жінка почала телефонувати йому сама — знову і знову. Каже, гудки йшли, але ніхто не відповідав. Врешті у слухавці вона почула голос. Але це був не Денис.

«Я запитала: “Де Денис?”. І почула у відповідь: “А вам що, не сказали?”. У ту секунду я вже зрозуміла все. А потім чоловік на іншому кінці сказав: “Він учора загинув”, і просто поклав слухавку».

Марина спершу не повірила в почуте. Вона телефонувалася всім – командуванню, побратимам, знайомим. І все ж таки додзвонилася до одного з хлопців, які були поруч із Денисом у день його загибелі.

«Я тільки сказала: “Вова”. А він відповів: “Пробач”. І все. Сказав, що не зміг би нічого зробити, навіть перша допомога не допомогла б», – розповідає Марина.

Старший сержант Денис Щербаков загинув дорогою до побратимів 30 липня 2022 року. Його машина потрапила під обстріл. 

Тато, якого пам’ятають із посмішкою

Після звістки, згадує Марина, їхня з Денисом донька Уляна не дала родині провалитися в розпач. Вона і донині згадує тата тільки з посмішкою. Мати Дениса додає наостанок: її син завжди спішив жити. Хотів встигнути все – тут і зараз.

«Він завжди спішив жити. Якщо щось задумав – це мало бути сьогодні, зараз. У всьому. Таким він був…»

Історія Дениса Щербакова – це частина з серії матеріалів “На межі”, присвячених полеглим захисникам і захисницям. Ми прагнемо зберегти спогади про Героїв через розповіді їхніх рідних. Ми віримо, що це допомагає формувати культуру пам’яті у часи війни та нести спомин про загиблих у серцях людей.

Запис “Він завжди хотів бути військовим”: історія оборонця Дениса Щербакова з Глухова спершу з’явиться на НА МЕЖІ.