«У нашому домі немає великих статків, але є мир і злагода — те, що дітям потрібно понад усе». Ольга Мурашко разом із чоловіком уже 15 років дарують батьківську любов тим, хто її втратив. За цей час через їхні обійми пройшло семеро дітей, кожен із яких мав свої «шрами» та довгі місяці мовчання. Про те, як чекати довіри роками, про перший прильот у Глухові, що примирив із донькою, та про нове життя у шелтері на Закарпатті — читайте далі у матеріалі Суспільного.
«Ми фізичні особи, які беруть діток до сім’ї. І цих діток ми виховуємо. Їх може у нас забрати якась сім’я, яка готова усиновити дитину. У 2009 році ми взяли дівчинку, потім у 2012 році в нашу сім’ю прийшов хлопчик. І потім вже у 2019 році, у 2022, 2023 році нам давали діток», — каже Ольга.
Усього родина має семеро дітей. Найменшими брали до сім’ї дівчинку 10 місяців і хлопчика 6 років. Нині вони вже закінчили школу. У 2024 році Ольга приїхала на Закарпаття з чоловіком і чотирма дітьми. З того часу живуть у прихистку для ВПО від громадської організації “Українські мурахи”. Ольга там готує їжу.
«Ми проживаємо повністю безплатно. Нас годують, нас прихистили, ми спимо спокійно. Кожен мешканець бере участь в прибиранні, в приготуванні, у дворі щось робить.Так ось живемо, як одна велика сім’я, так несподівано», — ділиться жінка.
Вона має освіту медичної сестри, але востаннє за професією працювала в 90-х. Потім, каже, пішла в газову галузь:
«Повернутися в медицину я вже не можу, бо мені для цього треба ще переучуватися. Але мені дуже подобається готувати. Я дуже люблю випікати, щось робити смачне. І тут в прихистку я наче розкрилася, можна і те зробити, і те зробити. І людям подобається, і людям хочеться їсти. Мені дуже цікаво. Бо діти, знаєте, як вдома готуєш, кажуть: “Ні, я не хочу, я це не люблю, я це не можу”, а готувати хочеться. А тут мені якраз є можливість така, дуже подобається».
Згадує, як одну з дівчат забрали в сім’ю, коли тій було 10 місяців:
«Вона була така слабенька, голівку не тримала в 10 місяців. Її тільки винесли з дверей, чоловік ще не побачив її повністю, і каже: “Наша”. Ну і все. А я приймаю все так, як воно є. Є дитина, прийшла дитина до нас в сім’ю, значить, наша дитина. Живе в нашому домі, отже, наша дитина. У мене нема такого: “От там така сім’я, значить, буде така дитина”. Ні, вони всі наші. Вони всі хороші».
Пригадує, що прийомна донька до трьох років зовсім не розмовляла.
«Вона завжди була худенька. А вже в три роки почала розмовляти, і так цікаво розмовляла, слова вона дуже погано вимовляла. І довго не могла вимовити. Пішла в школу, не могла читати. А там же на швидкість треба. Вона зовсім перестала: “Не буду читати, усе. Не буду відповідати”. Не треба її перебивати. Вона дуже цього боїться. Ну от така вона, що ти зробиш? Але вона наша. І вона така дівчинка добра, у неї все добре. До неї зі злом — “вони добрі, вони хороші люди”. Над нею знущаються — “вони хороші люди”. У неї нема поганого. Я кажу: “Дитинко, як ти виростеш, що всім довіряєш?”. Нічого, якось справимось», — говорить Ольга.
Каже, мала проблему з одним із синів:
«Він, коли прийшов у 2012 році до нашої сім’ї, такий насторожений був. Пів року ні з ким не розмовляв. Сидів перед телевізором й дивився мультики. І як його покликати, він такий “глухий”, не чує начебто, мовчить, начебто не вміє розмовляти. Пів року. Потім почав говорити, але до себе не підпускав. І що ви думаєте? Оце йому 19 виповнилося, і він тільки-тільки почав мені довіряти. Він мене приймав як маму, але все одно остерігався».
Також жінка розповідає історію доньки, яка прийшла в родину в 15 років:
«У неї мама померла, коли їй було 6 років. Вона жила з татом і бабусею. Тато знущався: бив її, замикав, казав, що вона неправильно поводиться. І вона втекла. Вона вже не могла там бути. Три місяці мовчала. Вона замкнута, зовсім не розмовляла з нами. Потім потихеньку, потихеньку, через пів року вона сказала “мама”. Для мене те, що діти мене називають мамою, не настільки особисте. “Я ж тобі мама. Ти повинна мене так назвати” — у мене немає такого. Але в сім’ї хто є? Мама, тато і діти. Так? Так. Ну, ви діти? Діти. Значить, ми мама і тато. Ви можете називати мене на ім’я, можете називати по батькові. Але мама є мама. Начебто всі погодились і все добре».
Коли дівчині виповнилось 18 років, за документами вона вийшла із сім’ї, через деякий час з’їхалася з хлопцем і не спілкувалась з Ольгою.
«А потім був перший прильот у Глухові. І вона мені дзвонить: “Мам, вибач мені”. Я кажу: “Та дитино, що тобі вибачати? У тебе все добре?”. “Так, у мене все добре”. “Ну і все добре”. І все, ми з нею спілкуємося вже. Усе мені розповідає, усім зі мною ділиться», — каже Ольга.
Вона додає, що бачить свою роль в тому, щоб показати дітям хороші стосунки між членами родини:
«Я хочу, щоб дитина бачила, що таке сім’я, які мають бути стосунки між людьми в сім’ї. Ми з чоловіком живемо вже 27 років. Він молодший від мене на вісім років. І я його питаю: “Ти мене любиш?”, він: “Люблю”. “Давно?” “Давно. З першого класу”. “З чийого першого класу? З твого чи з мого?” “З твого”, — каже. Слава Богу, у нас добрі стосунки, картина сім’ї дуже хороша. Я так розумію, що діти мають бачити, як треба жити батьку з матір’ю, не сваритися. У нас немає сварок у домі. У нас немає як такого багатства, як у людей є і те, і се. Але в нас є мир, злагода, все. Є те, що потрібно для дітей: любов, увага, тепло».
Будь першим хто прокоментує