Село Фотовиж Есманьської громади розташоване всього за кілька кілометрів від кордону з росією. Від держави-агресорки його відділяє лише ліс. Колись тут вирувало життя — працювали ферми, магазини, клуб, люди разом святкували й допомагали одне одному. Після 24 лютого 2022 року все це зникло. Як жив Фотовиж до війни, що пережив під час вторгнення та як тримається нині — у цьому матеріалі.
Фотовиж до війни: село, що жило і розвивалося
За легендою, назва села виникла з гри слів. Як розповідає виконувачка обов’язків діловода Фотовижа Оксана Кучерява, колись ішли два брати, одного з яких звали Фотей. Інший звернувся до нього словами: «Фотей, віж?» — тобто чи бачить він село. Звідси, за однією з версій, і пішла назва — Фотовиж.
До повномасштабної війни Фотовиж був активним і згуртованим селом. Тут працювали ферми, медпункт, магазини, проводили культурні заходи та свята. Велику роль у розвитку громади відіграв місцевий художник і вчитель Микола Новиков.
«Його картини й досі зберігаються в сільському клубі. Він був керівником ветеранської організації, багато зробив для села. При в’їзді у Фотовиж досі стоїть стела “Я люблю Фотовиж”, яку Микола Новиков встановив разом із колишнім сільським головою Володимиром Зінаковим», — згадує Оксана Кучерява.
До вторгнення у селі проживало близько 200 людей. Більшість працювала у ФОП «Люльков» — на комбайнах, тракторах, фермах. Люди тримали худобу, займалися полями, жили спільною працею.
«Працювали доярки, свинарки, телятниці. Соціальні працівники допомагали людям похилого віку. Було два магазини, клуб, проводили дні села, святкували Новий рік, 8 березня, Спаса. Люди співали, танцювали, всі були залучені», — розповідає жінка.
Вибухи за вікном і порожні полиці: перші дні вторгнення
Початок повномасштабної війни мешканці Фотовижа пам’ятають до дрібниць.
«Зателефонували знайомі з Глухова й сказали, що почалася війна. Я одразу подзвонила секретарю й сказала, що дітей до школи не пускаємо. Відкрили вікно — і почули вибухи. Це було близько п’ятої ранку», — згадує пані Оксана.
У перші години люди намагалися зрозуміти, що відбувається, і як діяти далі. Російські війська рухалися трасою, вибухи було чути постійно.
«Треба було попереджати людей, щоб сиділи вдома. Збиралися всі разом, радилися. Першого дня нас безпосередньо не зачепило, але відлуння війни було всюди».
Магазини швидко спорожніли. Забезпечення продуктами стало серйозним викликом.
«У магазині все вибрали за один день. Потім хліб почали привозити — Володимир Зінаков їздив із пожежниками, домовлявся, допомагали люди з Княжичів. Спочатку видавали по одній буханці на людину. Згодом громада почала допомагати борошном і олією — все ділили порівну», — розповідає Оксана Кучерява.
Найважче було людям похилого віку — страх і невизначеність виснажували щодня.
Обстріли, КАБи і спалені будинки
Активні обстріли Фотовиж почав відчувати у 2023 році. Спершу били по околицях, згодом — по самому селу.
«Є вулиця ближче до кордону — її почали обстрілювати першою. Потім били по фермі, по житлових будинках. У людей вибивало вікна, один КАБ упав просто на город. Після обстрілів з “Градів” було багато пошкоджених хат», — згадує жінка.
Внаслідок атак FPV-дронів три будинки у Фотовижі згоріли вщент і не підлягають відновленню. Ще близько 20 — пошкоджені.
За лісом — ворог
До Фотовизької сільської ради також належать Муравейня та Баранівка. У Баранівці нині не проживає жодної людини, у Муравейні — лише троє. У самому Фотовижі залишилися 13 мешканців.
«Від села до кордону веде ліс — і одразу за ним російська сторона. До лінії з ворогом близько шести кілометрів», — каже Оксана Кучерява.
Сьогодні у Фотовижі живуть переважно люди старшого віку — ті, хто не має змоги виїхати або просто не хоче залишати рідну домівку. Попри небезпеку, вони тримаються — як і саме село, що опинилося буквально на межі війни.
Будь першим хто прокоментує