Із знищеного прикордоння — до нового життя в Глухові: історія переселенця Івана Кривцова

Іван Кривцов — вимушений переселенець із прикордонного села Сопич Есманьської громади. Йому 63 роки, і все своє життя він прожив там, де нині майже не залишилося вулиць, будинків і людей. Після численних обстрілів, знищеного господарства й втрати дому чоловік разом із дружиною евакуювався до Глухова, почавши життя фактично з нуля.

Село Сопич, де Іван прожив десятки років, російська армія методично обстрілювала дронами та артилерією. За словами чоловіка, лише по його подвір’ю було щонайменше 13 влучань. Дрони били по хаті, техніці, господарських спорудах. Перед самим виїздом під час обстрілу зайнялися сінник і дрова — у вогні загинули домашні птахи.

«Одну вулицю в селі знищили вщент. Там зараз ні проїзду, нічого немає», — каже Іван.

Із дому подружжя виїжджало в серпні 2024 року. Старий «Жигуль», причеп і найнеобхідніше — усе життя вмістилося в кілька метрів металу. Чоловік зізнається: рідним казав, що їдуть ненадовго, перечекати. Але сам розумів — повертатися вже нікуди.

Сьогодні родина Івана Кривцова винаймає житло в Глухові. Про власний дім не мріють — усе, що мали й заробляли роками, залишилося під обстрілами. Разом із ним у місті оселилися й інші вихідці з рідного села — такі ж переселенці, які втратили не лише дах над головою, а й звичне життя.

З липня пане Іван працює у Глухівському житлово-комунальному центрі — розчищає тротуари, центр міста, парки, під’їзди до кладовищ. Для перехожих він — просто водій невеликого трактора, але за кермом — людина, яка пережила війну у власному дворі.

Графік, каже чоловік, диктує не календар, а погода. У негоду робочий день починається ще до світанку і може тривати до вечора. Така праця для нього не нова — все життя Іван працював на важкій техніці в селі, чистив дороги, допомагав односельцям дістатися роботи чи автобуса.

«Ми люди сільські, до роботи звиклі», — каже він.

Разом із роботою приходить і відчуття потрібності. Для переселенців це не лише заробіток, а й спосіб не залишатися наодинці з думками про втрачений дім.

«Важко не через працю. Важко через те, що все залишилося там. Тут ми ніби під чужим дахом. Але поки є сили і здоров’я — буду працювати. У мене ж родина: дружина, донька, троє онуків», — говорить Іван.

Життя на сьомому десятку почалося заново — вже не в рідному Сопичі, а в місті, яке стало тимчасовим прихистком для людей зі знищеного прикордоння.