Рік тому, 24 лютого 2022 року, розпочалося повномасштабне вторгнення Росії в Україну. Одним із перших росіяни атакували прикордонний пункт пропуску Бачівськ, що за декілька кілометрів від Глухова. Ми поспілкувалися з глухівчанами та жителями навколишніх сіл про те, як вони пам’ятають цей день, що робили та як згуртувалися.
Як усе починалося. Хронологія першого дня
Прикордонники, що чергували в Бачівську пам’ятають цей день похвилинно. О четвертій годині ранку в них було тихо. Проте вони вже знали про обстріли інших пунктів пропуску, зокрема, на півдні Сумської області.
Тоді як на півночі Сумської області, поблизу Глухова, війна розпочалась о 04:30 ранку. З боку Росії броньована техніка проривалася на пункт митного контролю. Розпочалася хаотична стрільба, під прикриттям якої колона з 20–30 одиниць техніки намагалася прорватися в бік Глухова. Техніка, яка залишилася в Бачівську, ще кілька годин обстрілювала місцевість навколо.
Цей пункт пропуску росіяни атакували не просто так. Він розташований на автомобільній дорозі Київ-Москва. Як з’ясувалося потім, саме столиця України була головною ціллю окупантів, тож вони вирішили використати цей транспортний коридор для швидкого перекидання техніки.
Територія навколо траси росіян особливо не цікавила. Тому здебільшого мешканці населених пунктів колишнього Глухівського району, що розташовані біля самого кордону, дізналися про початок війни на кілька годин пізніше.
Що про 24 лютого пам’ятають жителі навколишніх сіл
Пані Людмила – мешканка села Уланове, що за 6 кілометрів від кордону та за 12 кілометрів від Бачівська.
«Я дізналася про війну з новин по телевізору вранці 24 лютого. Але люди також бачили, що щось літає», – каже пані Людмила.
А от люди, які живуть поруч із трасою, прокинулися від вибухів. Ніколи не забудуть того ранку мешканці села Береза. Володимир розповідає, що чув три вибухи. І навіть ідентифікував, звідки вони. Два – з боку Росії, і третій – звук вибуху АЗС, що працювала на узбіччі дороги.
«Ми прокинулись і почули вибухи. Я мешкаю якраз біля траси, а працюю на газовій заправці. Щоправда, зміна була не моя, працював напарник. Він розповідав, що російська колона навіть не зупинилася. Просто проїхала повз», – говорить Володимир.
Мешканка Берези Валентина розповідає про бій неподалік села. Вочевидь саме тут росіян уперше зустріли українські військові.
«Коли я прокинулася, пішла годувати корів. А воно як бахне. Я кинулася до сусідів, а вони всі вже в підвалі сиділи Люди говорили, що на трасі вже й танки горять, і солдати в танках. А сестра моя живе біля самої траси. Вона просиділа чотири дні в підвалі – ще б трохи й померла. Якраз біля неї таки стояли та стріляли», – із жахом згадує Валентина.
Тривожний ранок у Глухові
Ворожі БМП оминули місто, але з самого ранку про початок війни в Глухові знали більшість містян. Комусь зателефонували знайомі, хтось прокинувся від вибуху автозаправної станції, а хтось зустрів нашу військову техніку.
«Я прокинувся десь о 4 ранку і пішов в туалет. У цей час пролунали вибухи. Спочатку я не зрозумів, що відбувається, але буквально за годину зателефонувала сестра з Києва і сказала, що їх бомбордують. За вікном почув військову техніку, що заводилась і все зрозумів», – говорить 42-річний глухівчанин Дмитро.
«Мене о 6 ранку розбудив телефонний дзвінок. Це телефонувала моя мама, яка сказала, що по новинам передають про початок війна. Я увімкнув телевізор та почав дивитись новини. Десь далеко почув вибухи», – згадує 38-мирічний працівник однієї з глухівських АЗС Максим.
Студентка педагогічного університету Марія говорить, що добре пам’ятає той тривожний ранок.
«Моє 24 лютого розпочалося о 5-тій ранку, прокинулася я не через вибухи, чи сигнал тривоги, а через те, що почувала себе тривожно. Можливо, через те, що за день до цього я захворіла на COVID, а можливо було передчуття. Вийшла з кімнати, батьки з кимось з’ясовували по телефону інформацію про те, що сталося. Мені сказали фразу, яка закарбувалася в моїй свідомості: “Почалося”. Мама в мене медсестра в лікарні, вона одразу пішла на роботу, а ми з татом почали збирати “тривожну валізу” на всяк випадок. Через пів години тато з хрещеним поїхали на оптову базу, щоб закупити продукти харчування. А я із страхом переглядала новини в інтернеті та не випускала телефон з рук, щоб нічого не пропустити», – говорить Маша.
З тремтінням у голосі згадує 24 лютого і пані Ірина. Жінка працює в одному з дитячих садочків Глухова.
«Я прокинулась і збиралась йти на роботу, але мені зателефонували з садочку і сказали, що ми сьогодні не виходимо – почалася війна. Я дуже злякалась і залишилась вдома. Стала збирати речі та думати, що буде далі», – згадує Ірина.
До вечора в лікарні вже було 11 воєнних
Директорка Глухівської лікарні Валентина Барахович розповідає, що поранених військових у лікарню почали привозити близько шостої години ранку. До вечора вже було 11 військовослужбовців.
«Привезли поранених із нашого КПП «Бачівськ». Мені зателефонували з приймального відділення десь о 6 ранку. Ми із чоловіком швидко зібралися і приїхали. Спочатку нам доставили шістьох прикордонників. Згодом – ще п’ятьох військових. Бригади зібралися, травматологи й хірурги оперували. Ще до окупації відправили одного пораненого до міста Суми. Бо людина потребувала оперативного втручання – судинної хірургії. Цього дня ніхто не помер у лікарні», – розповідає Валентина.
Відомо, що 24 лютого на місці бою, у Березі, загинув один військовий. Це був герой України Михайло Несолений, він загинув на місці бою.
Того ж дня після важких боїв, росіяни взяли під контроль ділянку траси Київ-Москва. А українським військовим довелося підірвати міст через річку Десна в районі Новгород-Сіверського.
У повній блокаді
Більша частина Шосткинського району опинилася у повній блокаді між російським кордоном, річкою Десна та вищезгаданою трасою. Безпечних шляхів до Сум та Києва не було, розпочалися проблеми з продуктами та паливом
«У магазинах не було продуктів, це спричинило паніку в людей, почалися черги. Транспорт не курсував. Були проблеми з бензином. На заправках були черги, видавали по 10 літрів, люди стояли за ними по пів дня», – згадує мешканка сусідньої Шостки Світлана.
Дефіцит палива був на стільки великим, що в Шостці перестали виїжджати навіть карети швидкої допомоги.
«У перший день війни моя донька потрапила в лікарню з апендицитом. Заболів живіт – і я зателефонувала у швидку. Там мені порадили звернутися до стаціонару, але своїм транспортом, бо швидка вже обмежує свої виїзди», – пригадує мешканка міста Лілія.
Великою проблемою для людей стало зростання цін. Якщо продуктами першої необхідності люди ще були забезпечені, то побутова хімія була у великому дефіциті.
Ситуацію, як могли, рятували волонтери. Вони примудрялися провозити крізь підконтрольну Росії територію гуманітарні вантажі. Їздили двічі на тиждень.
«Ми знаємо дороги, якими можна було в Полтаву виїхати та привезти звідти гуманітарну допомогу. Була лише одна дорога, але не буду її називати, бо вона ще є. Бувало, що крізь російські танки проїжджали, примудрялися проскочити. Логістика була добре побудована» – пригадує житель Середино-Буди Василь Дворецький.
Така ізоляція півночі області тривала до початку квітня, коли Сумщину звільнили наші військові. Після цього Глухівщина не припинила допомагати людям, які цього потребують: приймати переселенців, годувати воєнних і волонтерити.
Війна продовжилася на сході та півдні України. Наша ж область стала мішенню для артилерійських та, меншою мірою, ракетних обстрілів росіян.